Плач

Олёна Лукiна (Ёлка)

Iз подолу та й до долу –

Пада, пада.

Народила ось дитину –

Мертва врода.

Не в родину – в домовину –

Пiшла, пiшла.

Народила я дитину

Iз подолу у могилу,

Iз подолу у дiброву,

Закотилась в чорну змову –

Вода, вода,

Закотилась в чорну змову

Мертва врода.

Поховали пiд корiнням –

Ластовиння, ластовиння…

Туга… Туга… Плач…

Плач

Елена Лукина (Ёлка)

Из подола на пол

Падает, падает.

Родила вот дитя,

Только мертва краса.

Не в семью,

А в могилу пошла.

Родила я дитя

Из подола да в гроб,

Из подола в дубраву да чёрную,

Закатилась в чёрный заговор –

Вода, вода,

Закатилась в чёрный заговор

Мёртвая краса.

Схоронили под корнями –

А веснушки, а веснушки…

Тоска… Скорбь… И плач…

Ворони

Л. Костенко

Бiле – бiле – бiле поле,

Чорний гомiн вороння.

Посiдало та й замрiялось

Про убитого коня.

Скаче кiнь, копитом цокае,

Тонко вухами пряде.

Ще ви, чорнi, передохнете,

Доки кiнь цей упаде.

Баллада про двох лебедiв

I. Драч

Ой, чи то я Ледо,

Ой, чи то я Ладо,

Аж на мене з неба

Бiлий лебiдь впада.

Пада вiн та й пада,

Пада до упаду,

Ой, на Леду бiлу,

Ой, на бiлу Ладу.

Ой, чи пiнна Ледо,

Ой, чи панно Ладо,

Аж на мене з хмари

Чорний лебiдь пада.

Пада вiн та й пада.

Не впиняе лету,

Ой, на Леду бiлу,

Ой, на бiлу Ладу.

Бiлоперса Ледо,

Снiгоперса Ладо,

Ой, чорний чи бiлий

Зi мною iзвлада?

Зеленi птицi

Л. Костенко

Птицi зеленi у пiзню пору

Спати злетiлись на свiжий поруб.

Тихо сiли на жовту глицю

Птицi зеленi, зеленi птицi.

Крилами били, пера губили,

Голови сизi низько хилили.

Пнi навкруги – iхнi родичи кровнi,

Зрiзи на пнях – наче мiсяць у повнi.

Птицi зеленi, що ж вам ще треба?

Маете мiсяць, маете небо.

Та на зорi в золотаву пору

Птицi зеленi рвонулися вгору.

Та злетiть не змогли, не зумiли –

Тiсно було, переплутались крила.

Вечiр

Л. Костенко

Вечiр – мисливець,

Пiдстрелене сонце

Несе у сiрому ягдташi.

Тягнуться хмари –

Скривавленi крила.

По травах,

По обрiю,

По душi.

Уже сутенiе,

Туман каламутно

Клубочится в синiх ярах.

В такi хвилини

Мандрiвникам смутно.

Здаеться далеким шлях.

I роси холоднi,

I втома нестерпна,

I стежка непряма.

I плечi вiд ношi

Найлегшоi терпнуть,

I на нiч притулку нема.

Око долi

Олександра Сизевич (Слепая)

Я дивлюся на сонце,

Я дивлюся на мiсяць,

Повний мiсяць.

Я танцюю по колу.

Коло – це око

Людськоi долi.

Там людське минуле,

Там людське майбутне.

Але око закрите.

Викликаю вiтер,

Я хапаю вiтер,

Я танцюю з вiтром,

Я цiлую вiтер.

Вагiтнiю вiд вiтру.

Я вiд вiтру народжую свiтло.

Свiтло око освiтить.

Доля око вiдкрие.

Я побачу минуле,

Я побачу майбутне.

Я танцюю по колу,

Доки танцюю –

Вiдкрите око.

Замiсть рук маю крила.

Мене вкрило пiр’я.

Я лiтаю по колу.

Знаю минуле,

Знаю майбутне.

Вiдлiтаю вiд кола.

Доля закрила

Сяюче око.

Я знаю минуле,

Я знаю майбутне.

Та хто ж зрозумiе

Пташину мову?

Я – птах…

Око судьбы

Александра Сизевич (Слепая)

Посмотрю я на солнце,

Посмотрю я на месяц,

Полный месяц.

Я танцую по кругу.

Круг – это око

Судьбы человека.

Там и то, что минуло,

И грядущее там же.

Только око закрыто.

Вызываю я ветер,

Удержаться пытаюсь,

С ветром танцы танцую,

Ветер в губы целую.

Тяжелею от ветра.

И от ветра рождаю я свет.

Светом око осветит.

Судьбы око откроют.

Я увижу, что было,

И что будет, узнаю.

Я танцую по кругу.

И пока я танцую,

Не закроется око судьбы.

Вместо рук уже крылья.

Меня перья укрыли.

Я летаю по кругу.

Знаю, знаю, что было,

Знаю, знаю, что будет.

Вылетаю из круга.

И закрыла судьба

Свой сияющий взор.

Да, я знаю, что было,

Да, я знаю, что будет.

Только кто распознает

Этот птичий язык?

Потому что я птица…

Райдуга

Олёна Лукiна (Ёлка)

Райдуга-дуга,

Як прийде ранок,

То зiйди з небес

Та на мiй ганок –

Стрiнемо зорю

Пiсля темноi нiчки,

Запалю свiчки –

Згадаю мертвих.

Як впаде згори

Зiрка перша,

Коси розпущу,

Згадаю мертвих,

У танок пущусь

Бiля темноi рiчки,

Запалю свiчки,

Злякаю птахiв.

Як зiйде на крок

Сонце з дахiв,

Заспiваю сон,

Злякаю птахiв.

Притулюсь до нiг

Яблонi-дички,

Запалю свiчки,

Завию вовком.

Стану до правди

Сiрим обличчям.

Звикну до болi –

Вона стане звична.

Звикну до долi –

Вона стане звична.

Звикну до волi –

Вона стане звична.

Радуга

Елена Лукина (Ёлка)

Радуга-дуга,

Как настанет утро,

Ты сойди с небес

На мою полянку –

Встретим зарю

После тёмной ночки,

Зажгу я свечки

И вспомню мёртвых.

Как с неба упадёт

Звёздочка первая,

Распущу я косы

И вспомню мёртвых.

Затанцую я

Возле тёмной речки,

Запалю я свечки,

Испугаю птиц я.

Как спустится солнце

На ступеньку с крыши,

Я спою свой сон,

Испугаю птиц я.

Прислонюсь к ногам

Яблоньки-дички,

Запалю я свечки

И завою волком.

Повернусь я к правде

Своим серым обличьем.

Я привыкну к боли –

Она станет привычной.

Я привыкну к судьбе –

Она станет привычной.

Я привыкну к свободе –

Она станет привычной.

Лисячi очi

Олёна Лукiна (Ёлка)

Лисячi очi, ведмежi вуха,

Посмiшка сiрого кошеня,

У дзеркала стою, на себе дивлюся –

Бачу зображення – то вже не я.

Там хижi iкла,

За шклом кришталевим

Живе рiзная звiрина.

Побачу духа –

Себе розгадаю,

З люстерка викличу демона.

Доброго дня тобi!

Доброi ночi!

Пiд скляним куполом

Лисячi очi.

Демон усмiхнений,

Демон скуйовджений

Руку простяг менi:

«Здрастуй, Володарко!»

Сни найчарiвнiши,

Долю найщедрiшу,

Вiтри найвiрнiши

В демона попрошу.

Лисячi очi, ведмежi вуха,

Посмiшка сiрого кошеня,

З дзеркала вийшов.

Мене послухав

Новонароджений.

Матiнка я.

Тепер матiнка я…

Доброго дня тобi!

Доброi ночi!

Демон простяг менi

Руку жiночу.

Очи лисички

Елена Лукина (Ёлка)

Очи лисички и уши медвежьи

С улыбкой котёнка глядят на меня.

Это стою я у зеркала молча

И на себя с удивленьем смотрю.

Хищные бивни…

В хрустальной стекляшке

Зверьё обитает.

Увижу я духа –

Себя вновь узнаю,

Вызову демона из-за стекла.

Добрый вам день

И спокойной вам ночи,

Прячьтесь скорее,

Лисичкины очи.

Демон улыбчивый,

Демон взлохмаченный

Руку подал мне:

«Здравствуй, хозяюшка!»

Сны все волшебные,

Судьбу себе щедрую,

Ветры попутные

У того демона я попрошу.

Очи лисички и уши медвежьи

С улыбкой котёнка

Вышли из зеркала.

Внемлет внимательно

Новорождённый –

Я матерью стала.

Матерью стала.

Добрый вам день

И спокойной вам ночи.

Женской рукою ко мне

Прикоснулся демон.

Трава

В. Мордань

Як нестримно пророста

Свята наiвна простота.

Ii не сiють – тiльки топчуть,

I не голублять, тiльки косють.

Вона ж, поглянь, не м’яте клоччя,

А леза жилавi пiдносить.

I каже всiм: «Мене не вбити.

Аби земля, я буду жити».

Пiр’я

Олександра Сизевич (Слепая)

Луна, голос луна.

Кличе, кличе з собою.

Вдягну, пiр’я вдягну.

Змахну, крилами змахну.

Полечу, за голосом полечу.

Впаду – дощем.

Зiйду – травой.

Злечу – птицею.

Крилами змахну,

Впаду зранена,

Сонцем зпалена.

Почорнiлими грудьми

Притулюсь до землi.

Засну заспокоена.

Хмарами, замрiяними хмарами

Пливуть думки.

Кличуть, кличуть мене

В небо, з собою в небо.

Полечу,

За хмарами полечу.

Знайду, вiтер знайду.

Понесе, понесе,

Як листя,

Вiтер мене понесе

За край неба.

За край неба полечу.

Полечу з вiтром.

Перья

Александра Сизевич (Слепая)

Звучит, голос звучит.

За собою зовёт, за собою.

Перья одену, одену я перья.

Взмахну я крыльями.

Полечу я за голосом дивным.

Упаду я дождём,

И взрасту я травой,

Полечу я волшебною птицей.

Как взмахну я крыльями,

Камнем я упаду,

Опалённая солнцем и в ранах.

Обгоревшею грудью

К земле я прижмусь,

И усну я, покой обретая.

Стаей туч размечтавшихся

Мысли плывут

И зовут меня

В небо с собою.

Полечу я за тучами,

Я полечу,

Отыщу этот ветер в поле.

Понесёт он меня,

Как осиновый лист,

На край неба

С собой понесёт.

На край неба я полечу.

Полечу с ветром.

Давня пiсня

Л. Костенко

Погасли кострища стоянок,

У землю пiшли племена.

Забрали в холоднi кургани

Сокири, мечi й письмена.

Стьмянiли браслети i гребнi,

Розпались намиста разки,

Що їх одягали древнi

Смаглявi юнi жiнки.

I келихи срiбнi i чаши,

Що йшли по кругу колись,

Покрилися порохом часу

I холодом тлiну взялись.

Та може, менi здалося –

А час не все перемiг.

На чашах тепло збереглося

Тих вуст, що торкалися iх.

I в пута тяжки клинописнi

Закована з давнiх – давен.

В степу оживає пiсня

Давно занiмiлих племен.

Папороть

В. Мордань

Дикий голуб у надвечiр’я

Невблагано i глухо воркоче.

Мов над мудрим i давнiм повiр’ям

Вiн чаклуе в чеканнi ночi.

А навколо така прозорiсть –

Неприхована i вiдверта.

I я бачу: виходять зорi

Через хмари вiтрами потертi.

I я вiрю: десь папороть квiтне,

Як продовження давньоi казки,

I пiдносить над цiлим свiтом

Сизе полум’я вiри i ласки.

Сизе полум’я в нiч на Купала!

Не гаси своi тихi пожежi.

Я знайду твоi дивнi причали,

Бо я вiрю у них безмежно.

А на папороть голуб сiв.

Там, на папороть голуб сизий.

Непiдвладний оцiй красi, –

Розбивае зорi карнизи.

Нiч напружена, наче лук,

Б’є луною у тишу незвичну.

На дорогах яких розлук

Квiтне папороть романтична.

I навiщо оця краса?

I навiщо цi луни низом?

Коли голуб приречено сам

Розбивае зорi карнизи.

Стерня

В. Мордань

Я – стерня.

Я не тiльки колюсь.

Я – стерня.

Я на небо дивлюсь.

I здаеться менi,

Що з моеi легкоi руки,

Ген не зорi квiтуть,

А бринять колоски.

I здаеться менi,

Що з моеi важкоi руки,

Вiз чумацький

Колеса згубив.

Вiтер грае менi залюбки

Пiсню осенi –

Вiчний мотив.

Я весела встаю –

Сумувать не з руки.

Корiнь мiй у землi,

А мiж зiр колоски.

Ван Гог

Л. Костенко

Добрий ранок, моя одинокосте,

Холод холоду, тиша тиш.

Циклопiчною одноокiстю

Небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по гранi.

Вчора був я – король королiв,

А сбогоднi попiл згорання

Осiдае на жар кольорiв.

Мертвi барви, о руки – митарi,

На мольбертах розп’ятий свiт.

Я – надгрiб’я на цьому цвiнтарi.

Кипариси горять в небозвiд.

Небо глухо набрякло грозою,

Вигинаються пензлiв Хорти,

Чорним струсом палеозою

Переламано горам хребти.

Струменiе мое склепiння

Я – пастух, я дерева пасу.

В кишенях, залатаних терпiннням

Я кулаки до смертi несу.

Самовитий, несамовитий,

Не Гоген, не Сезан, не Мане,

Але що ж я можу зробити,

Як в менi забагато мене.

Вiн божевiльний, кажуть, божевiльний.

Що ж, може бути, вiн – це я.

Боже-вiльний, боже, я – вiльний.

На добранiч, свободо моя.

Дзвiн

Л. Костенко

Я пiшла на дно.

Надi мною свинцевi води.

Тихi привиди верб

Обмивають стежку з колiн.

Захлинулась i впала,

Як розгойданий сполох свободи.

Як з нiмоi дзвiнницi

Обрiзаний ворогом дзвiн.

Я вгрузаю в пiсок.

Може, десь там,

В часах потомних,

Хтось, колись пригадае

I тихо мене позве.

Дивнi риби i хмари,

I тiнi бикiв бетонних –

Все пливе надi мною,

Усе надi мною пливе.

Менi сниться мiй храм,

Менi сняться золоченi банi.

У високому небi

Обгорiлоi вiри хрести.

Менi холодно тут,

Та, принаймнi, – нiякоi тванi.

Глибина, вона що ж? –

Потойбiчна сестра висоти.

Забуваю свiй голос

I вчуся тихо конати.

Крижанiе рiка.

Вже немае нi хвилi, нi хмар…

Так зате хоч одне:

Перетлiли моi канати,

В не моi Великоднi не сiпае

Жоден дзвонар.

Тиша

В. Мордань

Тиша, настояна тиша.

Чуть, як росте трава.

Тиша мене колише

I колискову спiва.

Чом же у мiсяць повен

Бачу вiтрила бур?

Вплiтаюсь у тишi човен,

Наче бiкфордiв шнур.

Палаючий шлях

Олександра Сизевич (Слепая)

Струмiнь болю –

Палаючий шлях,

Час зупинився, сльози в очах.

Тiло бiль рве на шматки

I розкидае кривавi рештки.

На сiрому тлi занiмiлого свiту

Сполохи крику – червонi нитки.

Вiчнiсть всмiхаеться,

Кожну хвилину

Вона перетворюе

В тисячолiття.

Палаючий шлях

Замкнувся в кiльце.

В полум’i болю згорае все.

Спогади, мрii, колишнi образи

В попiл легкий

Перетворились разом.

Вiн вкрие саваном чорнi кiстки –

Все, що залишив,

Наситившись, бiль.

Згасла шляху палаюча пiч.

На стомлений свiт

Спустилася нiч…

Нiч… Нiч…