В тумані

В. Герасим’юк

Тремтіли коні на стерні,

В тумані сивім.

У старовинному вбранні

Ти йшла на сиглін.

У плесі, ніби у душі,

Ховала небо.

Із двох ущелин два вужі

Повзли до тебе.

Затамувала страх і біль…

Письмом зловіщим

Лягла на мох іскриста сіль.

З небесних тріщин

Летіла глиця золота

Крізь лоно голе…

Сліпе іржання доліта

І серце коле.

В тумане

В. Герасимьюк

Дрожали кони на стерне,

В седом тумане.

В старинном убранстве

Ты шла на сиглин*.

И в плесе, словно в душе,

Прятала небо.

Из двух расщелин два ужа

Ползли к тебе.

Затаила страх и боль…

Письмом зловещим

Легла на мох, сверкая, соль.

С небесных трещин

Смола летела золотая

Сквозь лоно голое…

Слепое ржанье, долетая,

Сердце колет.

(*Сиглин – местность, где стоят сухие стволы деревьев, «мёртвый лес».)

Коханка з глини

Н. Павлик

Промінь на вирість

Крізь звалище тіней.

Висушить сірість

І в злото одіне

Першу із ряду

Коханку у глині.

Глека для яду

Замісить на слині.

Свічки мумію

Гнотом прохромить.

Звистим змієм

Зависне в проломі.

Любимая из глины

Н. Павлик

Луч – на поросль

Сквозь теней завалы.

Высушит серость,

Оденет в злато

Первую из многих

Любимую из глины.

Кувшин для яда

Замесит на слюнях.

Свечки мумию

Гнотом охромит.

Извивающимся змеем

Зависнет в проломе.

Ключі

В. Герасим’юк

Те найменше звіря,

Що в смереках проскаче,

Та найменша зоря,

Що на сіні заплаче,

Те найменше маля,

Що хлюпоче в потоці,

Та найменша земля

З порошинкою в оці –

Врятували б мене,

Та замкнуло всі брами

Це повітря страшне,

Що спинилояь між нами.

………

Я дійду на зорі

До найстаршої брами.

Де ключі? У Дніпрі.

А Дніпро – під валами.

В однієї із дів,

Що у водах біліє,

Зв’язка наших ключів –

Як намисто на шиї.

Від слабої води

Розривається зв’язка.

Від легкої ходи

Піднімається брязкіт.

Ключи

В. Герасимьюк

Тот зверёныш малой,

Что в сумерках проскачет,

Та малышка-звезда,

Что на сене заплачет,

То малое дитя,

Что плескалось в потоке,

Та частица земли,

Что соринкою в оке, –

Все спасли бы меня,

Но накрыло ворота

Тяжёлой волной,

Что прошла между нами.

………

Я дойду на заре

До ворот самых главных.

Где ключи? Да в Днепре.

Днепр – под валунами.

У одной из дев,

Что в тех водах белеют,

Связка наших ключей –

Словно бусы на шее.

И от слабой воды

Разрывается связка.

И от лёгких шагов

Раздаётся бряцанье.

Чуже весілля

Н. Павлик

По осені грають

Чуже весілля,

А музика ніжна

На світло тінню.

Мовчання.

Нема для розмови слів.

Життя нав’язало

Тугих вузлів.

Весілля, ой грають

Чуже весілля!

Каменем крила

Упали в безсиллі.

Цілувати гірко

Немилі вуста…

По слідах поросла

Трава густа.

Весілля… Вже стихло

Чуже весілля…

Та плачуть невтішно

Дощі осінні.

Весілля грали

На втіху людям.

Собі на муку…

Відлуння блудять.

Чужая свадьба

Н. Павлик

По осени свадьбы

Чужие играют,

А музыка нежная

Тенью упала.

Молчание.

У разговоров нет слов.

Жизнь навязала

Тугих узлов.

Свадьбу,

Чужую свадьбу играют.

Камнем крылья

В бессилье упали.

Целовать горько

Немилые уста…

Густая трава

На следах проросла.

Свадьба… Уже стихла

Чужая свадьба.

Но плачут громко

Дожди осенние.

Свадьбу играли

Людям на радость.

Себе на муку…

Эхо блуждает.

Самотня

Олександра Волох (Сизевич)

Скотилося сонечко…

Стежка самотньості

Мене покликала

Голосом тихим.

Крок – і закапали сльози.

Крок – і закапала кров.

Серденько вирване,

В темряву вкинуте.

По стежці крокую,

Самотняя.

Тривожною стежка

Обійнята мрякою.

Чути відлуння

Рідних голосів.

Кличуть із темряви.

До них би кинулась,

Та зійти зі стежці

Не можу я.

У завісі темному

Маряться образи,

Та недосяжні

Для мене вони.

З сльозами і кров’ю

По стежці самотньості

Прямую у вічність.

Не можу не йти…

Одинокая

Александра Волох (Сизевич)

Закатилось солнышко.

Тропка одиночества

Позвала меня

Голосом тихим.

Шаг – и закапали слёзы.

Шаг – и закапала кровь.

Сердечко вырвано,

В темноту брошено.

По тропке иду,

Одинокая.

Тревожным тропка

Объята туманом.

Слышится эхо

Родных голосов.

Зовут из темени.

Я к ним бы бросилась,

Но с тропки сойти

Не могу я.

За тёмной завесой

Мерещатся образы.

Но недостижимы

Они для меня.

Со слезами и кровью

Тропой одиночества

Шагаю я в вечность.

Не могу не идти…

Потік

В. Герасим’юк

Руку йому подала –

Бере твою руку.

Ворожить тобі –

Говорить тобі на руці.

Лихе віщування тече

З холодного звуку.

Срібно зміється,

Стиснуте в кулаці.

В гніві кидаєш потік

На скелі, на берди –

Під зорі, під ноги,

Під корені буків моїх.

Але не даєш йому

Одразу померти.

Він падатиме віками

Тобі до ніг.

Нам не поможуть давні мольфи

Повільно наши долоні

Нам читати самим.

Руку мені подала –

Для ворожіння.

Може повіриш:

Ти говорила з ним.

Поток

В. Герасимьюк

Руку ему подала –

Берёт твою руку.

Гадает тебе –

Говорит тебе по руке.

Плохое предсказание течёт

Из холодного звука.

Серебряно вьётся,

Стиснуто в кулаке.

В гневе бросаешь поток

На скалы, на кручи –

Под звёзды, под ноги,

Под корни буков моих.

Но не даёшь ему

Сразу погибнуть.

Будет спадать он веками

К твоим ногам.

Нам не помогут древние духи

Свободно наши ладони

Самим прочитать.

Руку мне подала –

Для предсказанья.

Может, поверишь:

Ты говорила с ним.

Гину

В. Герасим’юк.

Я знаю, від чого я гину.

В годину крикливу й глуху

Я крові чужої краплину

Не злижу, як звір на снігу.

Коли я прощаюся з вами,

Сухі облизавши вуста,

Сповитими матір’ю снами

Душа моя зла зароста.

Гибну

В. Герасимьюк

Я знаю, от чего я гибну.

В час крикливый и глухой

Я крови чужой каплю

Не слижу, как зверь на снегу.

Когда я прощаюсь с вами,

Облизав сухие губы,

Спеленанными матерью снами

Зарастает моя злая душа.

Лисиця

Олёна Лукіна (Ёлка)

Сріблом плесо розійшлося.

Повний місяць –

Чисте злото.

Шкаралупа з неба світить

Попід ноги.

Ген – болото.

Йде, танцює дика діва.

Слід у слід по ній – лисиця.

На воді круги пускає,

Не вгрузає – чарівниця.

До зорі світати стане,

І все мов мара розтане.

Танцювала над водою

І стомилась – більш немає.

Лиш на пам’ять у рудої

В очі звузька

Мигне згадка.

І назве ім’ям отої

Своє рідне лисенятко.

Лисица

Елена Лукина (Ёлка)

Серебром разлился плес.

Полный месяц –

Чистое золото.

С неба скорлупка светит

Под ноги.

Вон – болото.

Идёт, танцует дикая дева.

След в след за ней – лисица.

По воде следы кругами,

Легче пуха волшебница.

До зари рассвет проснётся,

Всё, как марево, растает.

Танцевала над водою

И устала – всё исчезло.

Только в памяти у рыжей

И в глазах её, в прищуре

Промелькнёт слегка догадка.

Именем той девы лёгкой

Назовёт она лисёнка.

Осінні пси Карпат

В. Герасим’юк

Іду – немов траву

Чиюсь толочу

Некошену.

Не погляд і не зойк

З гущавини.

Та озирнутись хочу,

Поглянути на слід

Бодай разок.

Не видно сліду,

Не крадуться тіні,

Ніхто не скочить

І – по рукоять!..

Але я знаю:

Є ще пси осінні.

Вони мене почули

І не сплять.

………

Їх спини жовті.

Їх зіниці білі.

Їх лапи

Відігріті у золі.

Їх ґазди мокрі

В тихому похміллі.

Їх зорі вічні.

Їх ґаздині злі…

Осенние псы Карпат

В. Герасимьюк

Иду – как будто бы

Топчу траву

Некошенную чью-то.

Ни взгляда, ни звука

Из чащи.

Но оглянуться я хочу

И посмотреть на след

Хотя б разок.

Следа не видно,

Не крадутся тени,

Никто не вскочит и –

По рукоять!..

Но знаю я:

Есть ещё псы осенние.

Они меня услышали.

Не спят.

………

Их спины жёлтые.

Глазницы белые.

Их лапы

Подогреты на золе.

Хозяева их мокрые

В похмелье тихом.

Их звёзды вечны.

Их хозяйки злы…

Пил

Олександра Волох (Сизевич)

Дівчина з волоссям

Кольору попілу

Плаче, плаче

Під пилом сірим.

Дівчина з волоссям

Кольору горю

Плаче, плаче

Плаче в могилі.

«Нагодуй мене!

Напої мене!

Пограй зі мною!

Заспівай мені

Пісню колискову!»

Сіре небо,

Сірий вітер,

Сірий камінь,

Сірий пил.

Попід пилом

Плаче мертва

Дитина.

Пыль

Александра Волох (Сизевич)

Девочка с косами

Цвета пепела

Плачет, плачет

Под серой пылью.

Девочка с косами

Цвета горя

Плачет, плачет,

Плачет в могиле.

«Накорми меня!

Напои меня!

Поиграй со мной!

Спой мне

Колыбельную!»

Серое небо,

Серый ветер,

Серый камень,

Серая пыль.

Под пылью

Плачет мёртвый

Ребёнок.

Ніч (Як печаль)

Г. Хмільовська

Ніч мовчки впала на коліна

Та й прихилилась до землі.

І я завмерла мов стеблина

Забута, згублена в імлі.

Ніч почала молитись тихо

Святити місяцем хрести.

Зганяла, наче вроки, лихо,

Біду благала одвести.

І проступали в травах роси,

Мов сльози… Вітер голосив.

То розплітав деревам коси,

То срібні яблука трусив.

Під ранок ніч звелась мовчазно,

Вклонилась і пішла удаль.

Була вона така нещасна,

І чорна-чорна, як печаль…

Ночь (Как печаль)

Г. Хмилёвская

Ночь молча встала на колени

И наклонилась до земли.

И я заcтыла, как былинка,

Потерянная в темноте.

Ночь начала молиться тихо,

А лунный свет святил кресты.

Сгоняла, как в небытье, лихо,

Беду молила отвести.

И проступали в травах росы,

Как слёзы… Ветер голосил.

То расплетал деревьям косы,

То яблоки с дерев трусил.

Под утро встала молчаливо,

Всем поклонилась и ушла.

Была она такой несчастной

И чёрной-чёрной, как печаль…

Скроні

Г. Хмільовська

Скроні – у долонях.

За плечима – світ.

А на тих-то скронях –

Вже померхлий цвіт.

Скільки дум щоденних

В серці запіклось!

Скільки мрій численних

Билось – не збулось…

Світе, милий світе,

Що зі мною знов?

Свище, стогне вітер,

Віщо стигне кров…

Виски

Г. Хмилёвская

Виски – в ладонях.

За плечами – мир.

А на тех висках –

Уже цвет померк.

Сколько дум из будней

В сердце запеклось!

А мечтаний сколько

Билось – не сбылось.

Мир ты мой безбрежный,

Что со мною вновь?

Свищет, стонет ветер

Так, что стынет кровь.

Сон (Сходи до неба)

Олександра Волох (Сизевич)

Важким простирадлом

Обгорнуло.

В вологий ліс затягнуло.

Обличчя вкрило туманом.

Крику не чуть.

Сірий шлях. Купа каміння.

Мерці оточили – не мають облич.

– Ми крадемо живих.

– В нас немає облич.

Поле. В полі могили.

Сірі кам’яні плити.

– Нам важко дихати.

– В нас немає облич.

Кам’яні сходи.

Сходи до неба.

До неба мерців.

За небом мій світ.

Вгору по сходах –

Втекла, врятувалась,

Прокинулась.

Але відчувають ноги

Сірий пил.

Але чую голоси:

– В нас немає облич.

– Нагодуй нас!

Це – сни…

– Щезни!

Сон (Ступеньки к небу)

Александра Волох (Сизевич)

Тяжёлым покрывалом

Обернуло.

Во влажный лес затянуло.

Лицо укрыло туманом.

Крика не слышно.

Серая дорога. Куча камней.

Кругом мертвецы – без лиц.

– Мы крадём живых.

– У нас нету лиц.

Поле. А в поле могилы.

Серые каменные плиты.

– Нам тяжело дышать.

– Нет у нас больше лиц.

Камни – ступеньками

К самому небу.

Там мой мир –

За небом умерших душ.

Вверх по ступеням –

Убежала, спаслась

И проснулась.

Но чувствуют ноги

Серую пыль.

И слышу я голоса:

– У нас нету лиц.

– Накорми нас!

Это – сны…

– Пропади!

Невиболені болі

В. Мордань

Болять невиболені болі.

Вже котрий раз сади цвіли.

Не вірте,

Що у чистім полі

Могили житом поросли.

Ой, швидше з каменя повстане

Налите тугою зерно,

Ніж через сльози,

Кров і рани

Свій колос викине воно.

Що і життя, зелене жито

Не проростає крізь печаль.

Сумні могили,

Горем биті,

Звелись над обрієм,

Як жаль.

Як ті, невиболені болі,

Що, не розквітши, одцвіли…

Не вірте, що у чистім полі

Могили житом заросли.

Невыболенные боли

В. Мордань

Болят невыболенные боли.

Уже который раз сады цвели.

Не верьте вы,

Что в чистом поле

Могилы пшеницей заросли.

Быстрее возродится с камня

Налитое тоской зерно,

Чем через слёзы,

Кровь и раны

Свой колос выбросит оно.

Как наша жизнь, зелёное жито

Не прорастает сквозь печаль.

Печальные могилы,

Горем биты,

Над горизонтом поднялись,

Как стон.

Как те невыболенные боли,

Не расцветая, отцвели…

Не верьте вы, что в чистом поле

Могилы житом заросли.